Дайте джинсам відпочити: зимова сукня на щодень



Simone D’Aillencourt, Harper’s Bazaar 1963

Із приходом весни італійці виконують ритуал cambio di stagione: темний зимовий гардероб змінюється літнім - яскравим і легким. У східній Європі навесні теж відбувається перевтілення, правда, дещо інше: одного сонячного дня на вулицях з’являються перші дівчата у сукнях.

Італійці, звісно, щасливчики! Їхні зими м’які, мало не безсніжні, толерантні до голих щиколоток. Cambio di stagione – скоріше кольоротерапія, традиція ментального налаштування на новий сезон; у нас же весна – привід, образно кажучи, не замінити чорне плаття на світле, а нарешті дістати плаття з шафи.

Ідея сукні рідко виникає у мешканок регіону вологого континентального клімату взимку. Воно і ясно: легковажність у виборі одягу погрожує серйозними наслідками для здоров’я. Щоб уникнути їх, ми закутуємося у численні теплі одежі, які не вкривають лише стратегічно важливий клаптик обличчя. Не дивно, що важкі зимові обладунки отримують левову частку уваги очей спостерігача. Це завідомо нерівний бій на арені стилю, де привабливість криється в дуалізмі грубого, об’ємного вбрання і магнетичного, обіцяючого поклику затаєної наготи. Образ може її відверто експлуатувати, субтельно вибудовуватися навколо, вигадливо її обігрувати, ледь пошепки на неї натякати – як завгодно, нагота тут ключова. Схована за сімома вуалями, вона полонить і бентежить. Схована під сімома шубами, вона не лишає й згадки. Вміння передати її шарм тонкими алюзіями вимагає особливого чуття або таланту. Здавалося б, контраст білосніжного тла, вкритих памороззю дерев і одягу, який би був достойною відповіддю стихії, становить цікаву стилістичну задачу. На ділі ж цей гротескний виклик не надихає ні fashion-редакторів, ні дизайнерів, ані навіть (чи, радше, тим більше) блогерів. Модні авторитети не генерують ідей, як протистояти брутальному холоду in great style. У сухому залишку, приклади зимового одягу нам доводиться черпати з оточення. А там, під розмаїттям дублянок, пальт, курток і хутра, очам являється сучасна уніформа: светер+джинси, у таких приголомшливих кількостях, що здається – вона безконкурентна.

Тому, коли потреба тепла займає всю нижню сходинку сарторіальної „піраміди Маслоу”, варіант сукні, підсвідомо класифікованої нами як вбрання декоративне (на противагу до зручного і теплого), відсутньої у навколишньому середовищі, банально не спадає на думку.

Водночас, пережити неґлянцеву, справжню зиму у платті якраз тепліше і комфортніше. Якщо це вас дивує, ризикну припустити, що ви або не встигли в цьому переконатися, або не знали, як це робити правильно. Під завісу чергової зими, проведеної „у спідниці”, мені захотілося зібрати власні і набуті спостереження (пристрасть систематизувати непотрібне давно за мною водиться). Як адепт і адвокат ідеї щоденної сукні, не претендуючи на вичерпність, ділюся ними далі.

Секрет #1: термобілизна
Секрет #2: зустріч подолу з чоботами і захищені коліна
Секрет #3: зимові тканини
Секрет #4: зігріваємо шию
Секрет #5: рукави без ефекту „капусти”


Collapse )

Ліна Костенко. Совість нації. Інтерв'ю, лекції

Напитись голосу твого

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого!

Ліна Костенко

Іздрик

коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять

і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити

я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом

***

ну бо вже як любов то любов без нічого
без честі без встиду без страху без дна
і навіть без бога хоч сходить від нього
і навіть без власного звичного «я»

Юрій Іздрик

Повільно помирає

Повільно помирає той, хто стає рабом звички,
щодня торуючи той самий шлях,
хто не міняє вподобань,
хто не ризикує змінити колір одягу,
хто не заговорить із незнайомцем.

Повільно помирає той,
хто не впускає пристрасть на поріг,
хто чорним по білому розставляє крапки над "і"
замість того, щоб впустити у розмірені будні вихор емоцій,
саме тих, які роблять очі променистими,
саме тих, які помилку перетворять на посмішку,
саме тих, які можуть змусити серце битися частіше
чи то від страху, чи просто від почуттів.

Повільно помирає той,
хто нездатен руйнувати у гніві,
хто із дня на день займається нелюбою справою,
хто не ризикує тим, що є,
заради того невідомого, що може бути, якщо йти
за мрією,
хто не дозволяє собі, хоч би раз в житті,
втекти від розсудливих рад.

Повільно помирає той, хто не подорожує,
хто не читає,
хто не чує музики,
хто не знаходить витонченість в самому собі.

Повільно помирає той,
хто руйнує свою любов до себе,
хто не дозволяє собі допомагати.

Повільно помирає той,
хто цілими днями скаржиться на власну недолю
чи безперестанний дощ.

Повільно помирає той, хто кидає справу, не почавши,
хто не запитує про речі, в яких не тямить,
хто не відповідає,
коли питають про те, що йому відомо.

Уникаймо смерті у маленьких дозах,
пам’ятаючи завжди, що бути живим —
набагато більше, ніж просто дихати.

Лиш палке терпіння здатне принести відчуття справжнього щастя.

Martha Medeiros

Василь Стус. Листи

Його листи справляють неймовірно сильне враження. Знаменита Стусова відвертість помножена на нездатність в'язня залишити розмови непочутими — через брак їх, розмов, поза перепискою.

Важко уявити, як, крім кількох коротких зустрічей, впродовж років стосунки з дружиною, із сином, з батьками існували тільки на папері.

Читаєш і серце затоплює паводок нестерпної зворушливості, пронизливого співчуття і захоплення.
Кожен лист як непрожитий разом вечір — суміш поцілунків, спроб краще одне одного зрозуміти, пояснень теорії відносності, розкішного аналізу віршів Цвєтаєвої, роздумів про вибір книжки, дівчини, долі.
До болю і до сліз красива, щира спроба надолужити дванадцять років відсутніх спільних вечорів.
Спроба, що при своїй неможливості все ж здається більш вдалою, ніж багато справжніх прожитих разом вечорів.

Василь Стус. Листи до рідних

Collapse )

Poetry

And it was at that age...Poetry arrived
in search of me. I don't know, I don't know where
it came from, from winter or a river.
I don't know how or when,
no, they were not voices, they were not
words, nor silence,
but from a street I was summoned,
from the branches of night,
abruptly from the others,
among violent fires
or returning alone,
there I was without a face
and it touched me.

I did not know what to say, my mouth
had no way
with names
my eyes were blind,
and something started in my soul,
fever or forgotten wings,
and I made my own way,
deciphering
that fire
and I wrote the first faint line,
faint, without substance, pure
nonsense,
pure wisdom
of someone who knows nothing,
and suddenly I saw
the heavens
unfastened
and open,
planets,
palpitating planations,
shadow perforated,
riddled
with arrows, fire and flowers,
the winding night, the universe.

And I, infinitesmal being,
drunk with the great starry
void,
likeness, image of
mystery,
I felt myself a pure part
of the abyss,
I wheeled with the stars,
my heart broke free on the open sky.

Pablo Neruda, 1964

Твої листи

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Леся Українка, 7.11.1900

November

No! (Abridged)

No sun — no moon!
No morn — no noon —
No dawn — no dusk — no proper time of day.

No warmth, no cheerfulness, no healthful ease,
No comfortable feel in any member —
No shade, no shine, no butterflies, no bees,
No fruits, no flowers, no leaves, no birds —
November!

Thomas Hood, 1844

Сонячний Львів



Спогад про серпневий Львів здається таким далеким, як наступна весна. Спека, краса і старість міста, вир людей на вулицях, вечірній вітер по босих ногах, злива, яка всіх застає зненацька. Прості радощі життя.

Collapse )